Вген гуцало до танаськи по молоко скачать оповдання

Dating > Вген гуцало до танаськи по молоко скачать оповдання

Download links: → Вген гуцало до танаськи по молоко скачать оповдання → Вген гуцало до танаськи по молоко скачать оповдання

Е, Михалку, кепські твої діла. Михалко вже й біля своєї хати, вже й коло береста. Иногда белка утепляет для себя сорочье гнездо.

Напишіть довідку або пояснювальну записку. Міг у кухлі води пірнути — і так од ворогів утекти. Розміщення продуктивних сил і територіальна організація виробництва : Навч. Врешті кричить услід: — А може, Наталки вдома немає, га? Ось воно вже не стоїть, а котиться, і котиться не вперед, а назад, до нього, Михалка. А мені й капелинки не страшно. На дні було порожньо. З гладущика солодко пахне свіжим молоком, аж у хлопця котиться слина.

Зобов'язальне право: теорія і практика: Навч. Обидно, что в советской литературе, в том числе детской и исторической, постоянно замалчивались украинские корни главных героев и выдающихся персонажей. Михалко до неї: — То це я маю ваших телят пасти? Бач, і очі поблискують так, наче в справжньої Наталки, але він, Михалко, не піддасться, бо коли піддасться, то воно кинеться йому на шию, а потім вози його, поки ноги простягнеш!

євген гуцало до Танаськи по молоко характеристика героїв - Мы не отслеживаем действия пользователей, которые самостоятельно выкладывают источники текстов, являющиеся объектом вашего авторского права. В прыжке белка великолепна, и это великолепие обусловлено хвостом.

До Танаськи по молоко— Михалку, ти ще довго з котами гратимешся? То вони самі,— буркотливо відказує син і знову смикає за хвіст смугастого Тигрика, який, виблискуючи круглими зеленими очима, пацає пазуристою лапою. Чи в тебе стільки розуму, як у лисого Тереня волосся на голові? Лишай своїх котів і йди до баби Танаськи по молоко. Вже он ніч блимаками заглядає у вікно, а ви — по молоко! Та ти в мене спритний, аж-аж! Усе — встигну та встигну! Одним кінцем він тебе лусне по лобі. Бо надворі ген-ген стемніло, а ночі ж тепер чорні. Тигрик скаче з тапчана, з витягнутим догори хвостом проводжає до сіней і, зупинившись на порозі, нявкає. А мені й капелинки не страшно. А й справді, чого йому боятись, коли біля своєї хати він знає кожну ямку і кожен кущик. У безу ніколи нічого не сиділо й тепер не сидить, бо хіба вдень він не бігав перевіряти? І за криницею ніяка хороба не ховається — Михалко навіть обійшов навколо неї, навіть усередину зазирнув. А на бересті ото лелека стрекоче й важко переступає в гнізді, так і дивись — ізвалиться, Михалко зупиняється під берестом і кричить: — Гей ти, бузько, про що думаєш? І сам собі відказує зміненим голоском, наче то вже лелека: — Про вужів. До Танаськи по молоко — це бічну вуличку перейдеш, потім по чужій межі, далі поза городами. Біля отієї ями, в яку нібито лисий Терень упав, коли з весілля вертався. Упав, то й упав, з лисими ще й не таке трапляється. А кажуть, що в ямі тій хтось ночує. Коли йти мимо, в ямі хтось зітхає й сопе, бубонить, а то скрикує, ніби його чорти душать. Михалко дужче притискує до грудей гладущик, іде все повільніше й повільніше, наче ноги в землю вростають. Але, помітивши неподалік на городі тітку Зою, що на грядці порається, одразу ж сповнився одваги, став хапати грудки й жбурляти в яму. Тітка Зоя випросталася, дивилась-дивилась, як ото він кидає, запитала: — Михалку, то ти на кого? Він ще кинув одну грудку, а потім уже відповів: — А так! Чому б Михалкові не послухатись? Підійшов близько-близько до тієї ями, нахилився й заглянув. На дні було порожньо. Крадькома озирнувшись на тітку Зою, узяв ще кілька грудок й так уперіщив, аж курява, либонь, знялась, бо в носі та в роті сухим порохном стало кусати. Ось і вуличка — хати, немов старі баби, похилились, а Танасьчина, здається, найбільше, мало в землю не запала. У вікнах не світиться, вони схожі на очі зі стуленими повіками. Михалко спробував у шибку стукнути, але зразу й одскочив: здалося, що глянуло на нього щось волохате й темне, глянуло так, аж у душі затерпло. «Йти чи не йти? » — подумав, несміливо ступаючи вперед і оглядаючись на ворота. Але ніхто не обізвався, то мусив іти далі. Сінешні двері було одчинено, і він завмер на порозі, приглядаючись до ляди, що прикривала погріб, та до драбини, яка вела на горище. Одважився ступити в сіни, і в цю мить на драбині шеберхнуло, ворухнулось. Ворухнулось — і в Михалка біля серця щось обірвалося, млосно занило. Хлопець так і сів. Танаська стояла в нього за спиною й тримала на оберемку якусь зелень — для свині чи для корови нарвала. У вас на драбині щось сидить, то я приглядаюсь. Танаська веде його в хату, світить лампу: і зі стін на Михалка починають пильно приглядатись бабині родичі. Ті фотокартки він уже добре знає, бачить не вперше, а й зараз не може відірвати од них погляду. Ген бабин дід Лука, який помер недавно. Лука в новенькому картузі з блискучим козирком, вуста міцно стулив, аж повиступали жовна, а руки лежать на колінах, наче неживі. Біля Луки якийсь дядько — вусатий, з гострою борідкою, а вуха настовбурчені, як капустяне листя. Та найбільше Михалкові до вподоби молодик із чорними серпами брів, у гострій будьонівці. Танаська говорить, що це її син, якого вбило на війні. Але хіба в старої Танаськи міг бути такий молодий син? З гладущика солодко пахне свіжим молоком, аж у хлопця котиться слина. Не знаю, про кого це ви, бабо... У лисого Тереня корова здулась. Михалко відходить од хати, наче пускається берега, попливши чорною річкою. Тільки ріка ця безгомінна, пливеш нею, а хвиля не сплесне; твої руки та ноги огортає густе повітря, і ти ковтаєш його, а то цідиш крізь зуби, немов колючу од холоду воду... Щось іде попереду в білому. Та й іде так, наче зовсім не йде, а тільки біле оте котиться, котиться, навіть об картоплю не шелесне. Михалко вперед ступив — і воно теж немов ступило. Гладущик у руках затремтів-затремтів. І треба ж було йти по молоко посеред ночі, наче й справді не міг вибратись раніше. Е, Михалку, кепські твої діла. Бо коли воно обізветься до тебе дівочим голосом, то що робитимеш? Воронь боже, щоб говорити з ним. Ото зціп зуби й мовчи. Ось воно вже не стоїть, а котиться, і котиться не вперед, а назад, до нього, Михалка. Тікати не слід, бо воно кинеться тобі на шию, тоді бігатимеш із ним доти, доки, язика висолопивши, упадеш мертвий. Наближається, а дихати не дихає, тільки сопе. То нічого, що воно на дівчину схоже, так і повинно бути, авжеж. Хоч і запитало їхньої сусідки Наталки голосом, але ти, Михалку, не піддавайся, бо хіба ж воно таке, що не обхитрує? Бач, перекинулось Наталкою, навіть знає, що до баби ходив. Бач, і очі поблискують так, наче в справжньої Наталки, але він, Михалко, не піддасться, бо коли піддасться, то воно кинеться йому на шию, а потім вози його, поки ноги простягнеш! Навіть ображає, але хіба в нього терпцю нема? Говори, говори, а він, Михалко, послухає та й піде, і нічого з ним не станеться. Покотилося межею, поки розтануло в темряві. Таки зумів спекатися біди. Тепер і біля ями йому не страшно йти. А чого тому полину на Михалка сердитись? У ямі щось зітхнуло. Ну, хай собі зітхає. Затаїв дихання, прислухаючись, потім ступив навшпиньках — і знову завмер. Либонь, у ямі оте-о теж причаїлось, бо мовчить. Тут наче щось у ямі скочило, й сухенько так, порско земля посипалась. Михалко затремтів, пригнувся, наче йому зараз щось мало на спину скочити, і, поставивши гладущик з молоком у картоплю, зірвався на ноги й щодуху помчав назад. За якийсь мент був біля Танасьчиної хати, як застугонить у шибку! Баба й вийшла зразу, приглядається до нього, а впізнати не може. Баба проведе його через городи, а там він уже сам утрапить додому. Танаська йде попереду і щось бубонить, а Михалко думає: «Бубоніть, бабо, бубоніть. Вас уже ніяка нечиста сила не візьме, бо ви старі, з вас порохно сиплеться, а Наталки однаково вдома не застанете, бо ж пішла кудись, здається, покотилася в білому». Не доходячи до ями, обзивається: — Бабо, десь тут гладущик стоїть, пошукаймо. Танасьці б і здогадатись, що, коли молоко тут, а не вдома, Михалко обдурив її. Але куди вже їй здогадатись! Нахиляється, нишпорить у картоплі попід межею. Але ні, не випив. І біля ями тепер зовсім не страшно. Тільки що це знову там зашелепало, земля посипалась? Танаська вражено дивиться на нього. Михалко підходить до ями, нахиляється, заглядаючи в її зяючу пустку, й кричить: — Ага-га-га-га! Скачіть угору, я вас усіх напою! Далі йдуть з бабою, і Михалко розпитує в неї: — А той Сірко, що ви розказували про нього, міг зовсім невидимим стати? Міг у кухлі води пірнути — і так од ворогів утекти. А то намалює на піску коня, сяде на нього — гаття! Ти б у нього запитав. Скоро баба звертає до Наталки, а він, ставши, розмірковує: покликати, щоб вернулась, чи ні. Врешті кричить услід: — А може, Наталки вдома немає, га? Хіба вона своєї хати тримається? А коли в неї лихо яке чи болість... Іде, шурхочучи по траві. Михалко ж — своєю дорогою. Він бабу завертав, а якщо вона не послухалась, не його це діло. Кожен своїм розумом живе, хіба мізки вправиш бабі Танасьці? З темряви вигулькнуло теля і, подавшись уперед двома ногами, некліпливо втупилося в Михалка. Наче хотіло спитати: хто ти такий? А Михалко теж завмер і теж утупився в теля, немов кажучи: «Згинь, маро, чого ти на мене витріщилось? » Але теля не щезало, то Михалко сказав йому: — Минь-минь-минь, пришелепо мала, ти чия? І знову до бичка: — Ти що, до вовків у ліс поспішаєш? Ось ходімо зі мною, нема чого гасати поночі. І зловив його за нашийник. І тільки зловив, як тут тітка Зоя біжить. Михалко до неї: — То це я маю ваших телят пасти? Схопила бичка за нашийник, ляснула по шиї — і розтанула в темряві, тільки погупотіло. Михалко вже й біля своєї хати, вже й коло береста. А там бузько як не лягав спати, то й не ліг. Ворушиться, наче ним лиха хороба ворушить. Бузько витягнув шию, прислухаючись, і клацнув дзьобом. Глянула на Михалка великими докірливими очима, поспитала: — Ти що, за три моря віявся по молоко? І надвір хутенько вискочив. Сів на порозі й сидить, дивиться в ніч. Що воно таке — ніч? А де зірки беруться, коли вдень не видно жодної? Ніхто, мабуть, не знає. І чому місяць досі не зійшов, коли вчора о цій порі вже царював на небі? Вона ще не раз його покличе, аж поки він зайде в хату, притискаючи до грудей великий черепок. Пий молоко та спати лягай. Їсть свіжий житній хліб, запиває молоком. Од того молока Танасьчиного в роті стає солодко-солодко, і на душі теж солодко, а очі злипаються, ніби вишневим глеєм змащені... Він так і засинає за столом, поклавши на руки голову — білу, наче пачіску добре витіпаних конопель. Мати переносить його в ліжко й затуляє хусткою вікно, бо вже ген місяць зійшов, то щоб не світив на дитину... У лелечому селі: Оповідання.